Ця сторінка вичитана
„Та яка то трава? Покажи сюды.“ Такъ допытувавъ ся комісарь бачучи, що Денисъ нѣ съ того нѣ съ сёго, усе бо̂льше мѣшає ся.
„Та такъ пе… пере… коти… поле…“ ледви промовивъ Денисъ.
Тутъ хлопя ухватило перекотиполе, що якъ на те прикотилось туды ихъ богацько, тай показує Денисови и каже зъ дуру: „Ось, дядьку, єще таке, ихъ богато коло тата, они мабуть бачили все…“ „Мовчи!“ крикнувъ Денисъ, во̂до̂пхнувши хлопця одъ себе, и вже не тямлячи що казати! Такъ-то вже въ нёго Богъ и розумъ однявъ и языкъ попутавъ.
„Досыть!“ крикнувъ комісарь. „Говори теперь усю правду! Ты знавъ, що на мертвому побоѣвъ нема, ты жалковавъ, що во̂нъ не признавъ ся о грошахъ, теперь боишь ся перекотиполя! Говори, чого ты боишь ся єго? Росказуй, якъ дѣло було?!“
Денисъ и сюды и туды, и во̂дбрѣхуватись бы то, такъ комісарь на всякому словѣ такъ єго и по̂ймає, и то̂лько що покаже єму перекотиполе, то Денисъ такъ и затрусить ся, и помертвѣє. А далѣ — нѣгде дѣтись — у всёму повинивъ ся: за що, и черезъ що, и якъ во̂нъ зарѣзавъ Трохима: якъ той, сердешный, здавъ ся на перекотиполе; якъ, утѣкаючи