жебрацько пролєтарський вигляд. Це була доба войовничого комунізму, коли за чистий комірчик та краватку, ставили „под стєнку”. Це все могли бути познаки завзятого „буржуйства” в очах пяних міліціонерів, вояків чи всяких аґентів, які стріляли до Богу духа винних людей таки на хідниках. Притокою могло бути все: українська мова в устах інтеліґента, або занадто сміливе обличчя, що не подобалося аґентові. „Чека” працювала безупинно. Тюрми були переповнені.
Про це все довідався Арсен від Павла Федоровича, господаря, в якого він залишив свої коні. Старий досить міцно нападав на нові порядки і ворожив „товаришам” скорий кінець.
— Ви, добродію, подумайте: що ж це за влада, що вбиває, напастує, грабує мирних людей? Хіба ж видано де таке в світі, щоб так поводитися з своїми громадянами? Кажу вам, що так уже допекли нам ці „товариші”, що тепер мабуть усі підуть проти них… Ось тільки пічніть наступ…
Арсен зідхнув. Він, на жаль, знав випадки, коли юнаки воліли сидіти дома і зносити знущання окупантів, як іти в ряди своєї армії.
„Можливе — думав — що треба, щоб нова влада сама настроїла громадян проти себе… аж тоді вони вміють оцінити панування попередньої…”
Надходив час обіду. Гостинні господарі прохали Арсена пообідати в них, але він відмовився, мотивуючи тим, що має поладнати важні справ і бачитися з людьми.
