„Гей у лузі червона калина
Похилилася —
Чогось наша славна Україна
Зажурилася”…
Петро, що спочатку слухав пісні з опущеною головою, якось стрепенувся, легко стукнув рукою по столі і шерстким голосом перервав спів:
— Люсі, залиши! Патріотичним пісням не місце тут… розумієш?
Шансонетка ніяково і здивовано глянула на нього.
— Не сердися, Ямбо… Я-ж хотіла зробити тобі приємність…
— Ну, то смали щось із свого репертуару для щурів із запілля. Наші пісні можна співати на степу, у полі, на фронті…
Кетті якось нервово здригнулася:
— А справді, якось патріотична боєва пісня не личить кабаретові… Там стільки душі, серця, правдивої любови… а ми…
Арсенові здавалося, що наче б якась тінь лягла на це погідне личко. Кетті зідхнула і своїм приємним, тепер схвильованим, голосом заспівала:
„Дівчатка, дівчатка, дівчатка з „Варєте”,
Любов поважна це не те”…
Рвалися нитки веселої пряжі, безжурність сполохана причаїлася. Немов таємні сутінки тихими, котячими кроками почали закрадатися у жваве темпо бенкету.
