Але скільки між тими її товаришками кружляє оповідань про „дівчат”, що втратили голос, вроду, постарілися — і з цих, чи інших причин мусіли покинути „артистичну” роботу і сходити до щораз нижчих льокалів, поки не почали виходити на вулицю, як ота в червонім капелюсі, скочувалися на дно і закінчували своє бідолашне життя у шпиталі, у захисті для старців.
Кетті прискорила ходи, наче хотіла оминути стежки на яку штовхає її само життя.
Заспокоїлася аж у своїй кімнатці. Засвітила елєктричну лямпку, оглянулася навколо, усміхнулася.
Мимохіть пригадала собі вчорашню свою пригоду. Який він смішний, цей Арсен! А який неподібний до інших мужчин! Такий щирий, простий. Не нахабний, не цинічний, як інші. Добре, що він завтра прийде. А яка несподіванка його тут зустріне!
На нічний столик коло ліжка поставила елєктричну лямпку, скоренько роздягнулася й лягла. Та заснути відразу не могла. Що заплющить очі — аж тут не знати звідки зявляється, якби побільшений образ Жоржа з кінськими зубами та похотливою усмішкою. Очі маленькі, а масні-масні, наче в них хто оливи налляв. Кетті присуває до себе ближче лямпку, бере в руки книжку, а зпоза сторінки вже визирає приплескане обличчя з ротом по самі вуха: „Хі-хі-хі-хі-с… Мадемуазель думали відпекатися мене, а я вже тута-с… Я гроші плачу, як і всі…” Повернеться на другий бік, а тут простягаються до неї костисті, закарлючені руки.
