І чує шепіт, як гадяче сичання: „Нєт… от мєня нє уйдьош?”… Хоче Кетті боронитися — і негодна поворухнутись, тіло стало якесь охляле, безвладне. Хоче кричати — язик наче задубів. Аж ось Кетті чує, як у грудях щось ворухнулося — задзвенів благальний, міцний голос.
Вона бачить себе на сцені в кабареті. Вже скінчила свою точку і хоче відійти, але якісь довжезні руки, з пальцями, як у поліпа тримають її. Шаль, яким вона закрила собі шию, обвився довкола її уст — вона не може крикнути. А на салі сидить Арсен і простягає до неї руку. Між сценою і салею якась прірва залита рідиною — там коняк, лікери і все це перемішане з помиями, які пливуть з каналу. Вона нахиляється щораз більше вперед, щоб перескочити канал і не зважується. Нараз хтось штовхнув її міцно ззаду, вона скрикує і… прокидається.
В вікно продирався соняшний усміх, веселими зайчиками бігав по підлозі; на столику слабо світила елєктрична лямпка.
Кетті як кітка скочила з ліжка. Як гарно починається день!
Перед полуднем пішла до міста. Гарний її настрій збільшували і погідний, золотистий осінній день і жвавий рух у місті. Серед численних військових, що бігали, їздили, сновигали в усіх напрямках, її очі шукали високої, стрункої постаті з чорними очима. Яка-ж вона дурненька! Усміхнулася сама до себе: таж він вартовий, на службі — якже він може бути в місті?
У ювеліра ще одна приємна хвилина.
