Люсі сіла на кріселко, з розмахом заложила ногу за ногу, на коліна поклала свою торбинку і дістала звідти коробочку з папіросами.
— Я здибала на вулиці одного знайомого. Казав, що штаб скоро має виступити з міста…
— Як? „Вони” відходять?
— Так, і то мабуть нагло.
— І я не побачу Арсена? Я мушу його знайти, з ним поговорити!…
Кетті почала похапливо надягати капелюх, закинула плащ наопашки, ґудзики можна застібнути на вулиці…
— Ходім, Люсі, може ми їх десь здибаємо!…
Силоміць потягнула товаришку з кімнати.
В місті вже був помітний незвичайний рух. Безконечні обози, в супроводі невеличких охоронних частин, прямували на захід. Перебігали сюди-туди верхові вістуни. Зрідка поміж вантажними возами появлявся кращий міський віз або фіякер з жінками та дітворою.
Дві пари нервових очей шукали серед натовпу військових, що йшли хідниками, чи їхали на возах, верхи і при скорострілах, тільки одну людину.
Кетті не витримала.
— Дозвольте запитати, звернулася вона до якогось військового: — чи штаб армії уже виїхав?
Той підозріло поглянув на жінок: нахабне питання! Та мабуть нічого небезпечного його погляд не вишукав: аджеж шпигунки так не поводяться; напевно серцеві справи… Ох! ті любощі! Усміхнувся, похитавши головою:
