— Мабуть уже виїхав… напевно не знаю…
Дівчата оббігли ще кілька вулиць, але важко було їм зорієнтуватися у великій масі військових і цивільних відворотців. Допитувалися, але хто їм міг сказати щось певне, коли вони сами жили останніми новинами. Ті, що знали справді, може і не хотіли сказати.
Забігли до „Імперіялю” — може там на обід зайшов хтось із знайомих? Нікого не було…
Побігла Кетті додому — може Арсен заходив, може лишив записку? Питалася своєї господині — ні, ця нікого не бачила і записки ніхто не залишив.
Так до вечора метушилася Кетті — і її шлях не перетявся з Арсеновою орбітою.
Змучена, схвильована, верталася додому, коли вже засвітилися ліхтарі на вулицях, а відплив війська змалів і вуличний шум зовсім ущух.
Взяла деякі свої речі і прибита пішла до „Імперіялю” на працю.
Гостей було мало; тривожний настрій міста відбився на відвідинах каварні. Не було для кого навіть програми починати. Покрутившися трохи за сценою, шансонетки пішли додому.
Люсі підпроваджувала свою товаришку: торохкотіла безугавку, гнівалася на Ямба, на всіх українців.
Чекай, попадеться він мені ще в руки! — відгрожувалася кулаком у простір: — Я йому пригадаю! Я йому покажу! Ямбище гидкий! Обіцяв ще хутро купити, а зник, як тхір!
