якийсь начальник!), і алькоголь, що приглушував її неспокій і журбу — давали їй сяку-таку розвагу й полегшу. Відчуваючи це, вона не уникала (зрештою з обовязку мусіла це робити!) ані товариства, ані бенкетування, але вже не віддавалася йому, як давніше, усією своєю істотою, і супроти мужчин тримала себе стримано, зберігала пристойну відстань.
Бачила, що „піджак” залицяється до неї, сипле грішми, але назустріч його забаганкам не йшла. Це розпалювало ще більше горячого комісарчика й тягнуло до неї.
Люсі так само скоро знайшла собі прихильника.
— Я тобі казала, Кетті, що обійдемося без тих гайдамаків. Ось уже й маємо собі „ухажорів”… Мій — то якийсь інтендант… Уже обіцяв мені сельськінове хутро… А ти вже окрутила свого?
— Ні, не можу присилувати себе до ближчого знайомства.
— Ех, дурна, дурна ти, Кетті!… Чи ти гадаєш життя збавити собі через одного жовтодзюбика?
На саму цю назву Кетті слабо усміхнулася, її бліді щоки порожевіли: яка добра та Люсі, що сама згадує про Жовтодзюбика! От їй уже легше стало. Щоб не дати урватися розмові, поквапно відповіла:
— Що ж я маю робити?
— Що робити?! Жити тим, що день приносить! Викинути минуле з серця!
— Якби я могла… — сумно признавалася Кетті.
