Нема ради: мусів відїздити з міста, не знаючи навіть, як та дівчина називається, і звідки походить. На війні людина частіше стріляє ніж звичайно, а Бог частіше кулі носить. Нічого не вдієш…
Похнюплений, пригноблений наздогнав Арсен свою валку.
Сидів на однім возі з Петром. Був задуманий, зідхав, часто курив папіроси.
— Ну, чого ти розкис? Зідхаєш, як новобранець за своєю Марусею! — покепковував з нього товариш.
— Я? — бадьорився Арсен: — Я нічого… То тобі так здається…
— Та вже бачу, бачу… Плюнь!… Хто б то собі сушив голову через жіноту… Ось поїдемо до кращого, більшого міста — там ще кращих дівчат будемо мати…
— Та я не тому… — виправдувався Арсен: — Мені сумно, що ми відступаємо. Дивись: наші валки, як птахи, що покидають рідний край… Та птахи знають, що на весну знову повернуться додому… а ми?…
— Отакої!… Кому-кому, а вже не тобі таке говорити… аж ніяково слухати — сварився Петро: — Побував уже на фронті, то повинен знати, що відворот це ще не програна… От переґрупуємося і знову будемо наступати…
Арсен оживився, навіть румянці показалися.
— Ти думаєш?… А як гадаєш: ми знову будемо проходити через оце місто?
