Старий органіст вже давно був в костьолі і разом з захристияном налагоджували органні мішки, які в де-яких місцях були попроривані і не давали потрібної кількости повітря дня прагнущих клявиш.
На душі старого органісти було тихо й спокійно, як на поверхні замерзлого озера, на якому відбиваються лагідні промінні місяця. — На поверхні спокійної душі органіста відбивалося сяйво костьольних свічок і, йому здавалося, що в його душу льється світло бетлеємської зорі, яка колись засяла над убогим вертепом, на далекім сході.
Різдво для нього було найбільшим святом, бо воно нагадувало йому про вічну любов Творця, яка істнує в безодні світів і навіває спокій на страдників землі…
На сей раз він склав нову колядку, яку мав проколядуваги під час „pasterki“. На великім аркуші нотного паперу він списав свій жаль страченого щастя на землі, свою любов до вічного на небі і свою надію на будуче життя в країні нетутешній. З набожністю дивився на сей аркуш паперу захристиян, бо вже відчував радість скоро почути нову колядку.
Скрізь захрупостів під ногами мерзлий сніжок, і на селі збудився стриманий гомін. Звідусіль спішилися до костьола щоб поклонитися нарожденному Богові.
