„Ой, чого ти почорніло
Зеленеє поле?
— Почорніло я од крови
За вольную волю.
Круг містечка Берестечка,
На чотири милі
Мене славні запорожці
Своїм трупом вкрили“…
Осінній день згасав… По мірі того, як ховалося сонце, вся західна частина неба покривалася червоно-крівавою заслоною. Мої груди з приємністю вдихали вечірню прохолоду пустельних полів. Вузенька доріжка крутилась то сюди, то туди, а колеса простого селянського воза раз у раз грюкотіли об кремінря: в дубенщині його багато розсипано по полях… Ліворуч від дороги розташувалось велике село, на краю якого виднілася невеличка трьох-банна церква. На зелених маківках церкви блищали широко-лапчасті, старосвіцькі хрести.
Мій візник, дядько Трохим, озирнувся на церкву, скинув шапку і поважно перехрестився. — Оце,
