як бачите, село Острів, а ото старосвіцька церква, — як розказують старі люде, то в ній колись перед битвою козаки молились.
Я мовчки подумав, що цікаво було-б оглянути її, сього стародавнього свідка нашої крівавої слави, але запинятися не було коли, ми швидко минаємо село. Мало по малу перед нами почала розгортатися широка площа Берестецького поля, де тридцать тисяч славних вояків було загублено лихою долею. Глянеш, — тільки мріє навкруги, широко та просторно; є де й для півмиліонного війська розгулятися, не то що для тридцати тисяч
— Скоро буде Пляшева, де колись козаки по топилися, а ондечки і могили козацькі: Журалиха далі, а Манастирщина ближче! — промовив дядько Трохим і, вимахнувши батогом, потягнув ним по спині своєї сухореброї шкапини
— Скільканадцять років тому, — говорив Трохим, — як ще сюди не ходили люде, то тут часами в темні осінні ночі, блищали якійсь огники
— Що-ж то були за огники? — питаюсь я зацікавлено.
— Не знаю… тай як нам простим людям все те знати?… Темні ми… А от старі люде розказують, що то козаки броду шукають, бо, бачте, вони випадково тоді загинули, але війни ще не скінчили і зовсім не скорилися…
