Замовк візник і тим ще більш трівожив мою цікавість. Скоро перед нами показався жовтолистий березовий гайок, за який зайшло сонце.
— Ото гай, — Волиця називається. Перед війною там манахи були своє господарство завели, а зараз там нічого немає, тільки один млин зостався.
— А гарний гайок, над самою річкою; млин — теж нічого собі! — згодився я.
— І гарний млин, а тільки він не людський якийсь. Кажуть люде, що в ньому нечистий порядкує що-ночі, а через те ніхто його з наших людей не хотів в оренду браги. Тільки один жид і нечистого не побоявся, взяв в оренду ще перед війною, тай до цього часу господарює тут і зиск добрий має, — сказав Трохим якось жалібно.
На серці моїм стало важко; чогось соромно було за ту безпросвітну темряву, яка ще й до сього часу міцно держить в руках наші обірвані села.
Проїхали коло глибоких канав, які колись були викопані місцевими селянами для осушки берестецького поля і деревляним містком через Пляшеву в'їхали в урочище козацьких могил. Просто перед нами, на рівній площі, праворуч від дороги, видно було широку могилу, на якій щось черніло в вечірній пітьми. Оддалік могил маячіли будинки, побілені крейдою і покриті бляхою. На однім будинку видно
