Сторінка:Клим Поліщук. Тіні минулого (1919).djvu/37

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

було невеличку маківку з хрестом, де, як я взнав пізнийше, була домова церква.

***

Вже добре звечоріло. В віконце чернечої трапезної, куди я зайшов, десь здалека блимав червоний огник ночліжанів; поблискували з неба зірочки. На дворі стало яснійшати, починав сходити місяць. Я взяв в руки капелюха і вийшов на манастирське подвір'я.

Блідний місяць задумливо плив по небу. Дивлячись на нього, мені чогось самі собою нагадались кобзарські слова:

...... і ти, білолиций,
По синьому небу вийдеш погулять,
Вийдеш подивиться в жолобок, криницю
І в море безкрає, і будеш сіять,
Як над Вавилоном, над його садами
І над тим, що буде з нашими синами.
Ти Вічний без краю!…“

Еге-ж, вічний, — думалось мені, — може бути, що колись він так само мелянхолійно світив і байдуже дивився на козацьке біле тіло, замучене, порубане та понівечене, як то зараз дивиться на мене, блукаючого подорожнього.

Я пішов на могилу, де стоїть церква пам'ятник, звідти було видно, як в гаю ясним полум'ям па-