лало огнище ночліжанів. Мені так побажалося побувати там, в крузі простого люду, і погомоніти з ними, тим більше, що могили козацькі я міг провідати другого дня.
Чим ближче я наближався до гаю, тим яснійше палало огнище, коло якого маячіли чорні постаті людей, а десь близько пирхали кони, чувся гомін.
— Добрий вечір! — привітався я.
— Добрий вечір! — загуло у відповідь.
Я глянув на гурт ночліжанів, який складався і літніх селян, парубків і підлітків. Серед гурту, коло огнища, на пеньочку сидів старий дідусь в кожусі і шапці і щось оповідав. Молодші з гурту принесли мені великого пенька, а дідок промовив до мене: „сідайте, чоловіче добрий!“
— Спасибі… Про що се ви оповідаєте, дідусю? — спитавсь я.
— Ет, отак собі, то про се, то про те, балакаємо потихеньку. Все про гіркі наші вжитки приходиться говорити. Мало тепер казок гарних, а старосвіцькі забуваються; найцікавійші казки складає само наше життя, що Бог-зна хто навіть схоче колись йняти вири їм! От ви, як видно по вас, навчені, всяку всячину напевне знаєте?
— Дещо знаю, а багато чого й не знаю, — промовив я.
— А чи ви чули що небудь про козацькі могили? Чи не говорять там про те, що вернеться
