нашого поля, так я зараз пошукаю, гарних, славних! — підступив до мене хлопчик.
— Добре, кажу, ти гарний хлопчик, коли пошукаєш, то я тобі подякую, а ті кремінчики завезу собі до дому.
— І розкажете там, де ви були і хто їх вам дав? — наївно спиталося хлоп'я.
— Еге-ж, — відповів я, — скажу їм, що був там, де козаки сплять…
— А хіба вони сплять, а не вмерли? — заговорило хлоп'я, але дідок перебив дитячу балачку і заговорив сам:
— Воно виходить так, що вони ще не вмерли. Можливо, що вони ще прокинуться колись, коли їх душі будуть жити серед нас. Але чи буде воно так, то Господь його святий відає-знає? Тільки от пригадую старі оті козацькі огники, які самому нераз траплялося бачити в отсих полях. Одного разу, так бачив не тільки що огники, а й самих козаків, які блукали над Пляшевою. Було се давненько, літ двадцять тому назад. Якось, пам'ятаю добре, на самісенького Петра, я погнав коні пастися сюди, а сам простелив свиту, ліг лежу собі і на зорі дивлюсь. Спати чогось не хотілося, а лежати було так добре. Лежав я так, тай думаючи про всяку всячину, пригадав за козаків — кості яких тоді виорювалися плугами і так валялися на полі — чогось аж страшно стало. Повернувся на бік, щоб заснути, тай
