побачив, що скрізь на полі миготять якісь огники; безліч їх засвітилося навколо мене, як зірок на небі. Лежу я боком на свиті, а сам навіть не знаю, чи се сниться мені так, чи може навспражки видиться. Приглядаюся краще і бачу, що ті огники то з'являються, то згасають. І як тільки який огник має згаснути, то там мигне висока тінь людини… Я тоді і пригадав стару казку про берестецьку битву, що, як переказують, була як раз на Петра і Павла, коли Хмельницький та Богун покинули своє військо і подалися на Україну, а під Берестечком остався один тільки полковник Джеджалій, який мав одступити слідом за гетьманським військом. Поляки нічого про се не знали, але коли через Пляшеву було зроблено мости і прокладено гатки, які зробили з возів та иньшого таборового добра, та як стали переходити, то просте військо з селян збунтовалося і захотіло переходити разом з козаками. Здійнявся великий гармидер і, забувши обережність, всі разом кинулись на ті хисткі мости і гатки, які не змогли витримати такої великої ваги і стали провалюватися. Поляки, почувши, що козаки одступають, насунули звідусіль і стали наступати, гонити просто в Пляшеву та в її багнища. Козаки, які ще не встигли відступити, взялися за зброю і в той час, як охочекомонці топилися в багнищах, вони уперто змагалися з ворогом аж до самої ночі. Як настала ніч, то поляки перестали стріляти і стало тиха. Де не-де чувся в болотах голос
