потопаючого козака, який бився із смертю в засмоктуючих багнищах. В козацькім таборі було мертво і страшно; мало зосталося таких, щоб могли боронитися; більшість говорила про те, що треба вдатися на милость польського панства і скоритися, а меньшість, серед якої було тридцать запорожців, сказали: „Хто в нечестивого просить милости, той сам нечистивець, і він не вартий носити доброго козацького імення. Краще вмерти так, як вже вмерла більшість“. Одже, більша частина вибрала від себе посланця і послала його в польський табор, а меншість оглядала свою зброю і готувалася до чесної смерти. О півночі вернувся посланець: в нього були обрізані вуха і вирвано нігті на лівій руці; його катували, щоб він сказав, куди подався Богун і де знаходиться Кривоніс. Але він нічого не міг сказати, а через те його пустили в табор переказати що поляки не будуть милувати голодранних бунтовщиків, а вивішають всіх, до одного, як собак!“ Запорожці тільки головами похитали: „А хіба-ж ми не казали, що так воно буде?! І треба було посилати такого дурня, щоб він там вух позбувся!“
А як почало сходити сонце, то поляки знов розпочали наступання. Знов заревли гармати і небо вкрилося димом. Польські улани і гусари посунули тісною лавою на потрощений, безсилий, безладний, козацький табор і зачали його нищити. Ті, що вчора ще надіялися на милость переможців, боронячи своє життя,
