русявими косами дивними, чудовими, карими очами, один погляд яких заставляв тремтіти… То були не очі, я якась криштальна глибінь, в якій сплелися соняшні й місяшні проміння. Чорні, як оксамит, вії були дивною оздобою для їх, а гордо підняті брови заставляли поважати її вродженну шляхетність. Підійшовши до неї, він став цілувати її ручки, а вона тихо пригорнулася до нього. Згодом спитала:
— Чого барився?… я так чекала тебе, мій любий!…
— Я спішив, моя кохана! — відмовив він, але його обличчя засмутилося. — Я прийшов попрощатися, моя мила. Чекай мене, коли я повернусь назад прославленим переможцем, таким, як були батьки мої, а тоді, моя мила, одружусь з тобою. А що я вернуся переможцем, так клянусь, що скорійше земля завалиться на сьому місці, ніж я подамся їм… Клянусь тобі, отсим чистим непорочним небом, що я вернусь до тебе переможцем.
— Коли ж се буде?… Дарма вже все, бо чула я що лють у „бидла“ дуже велика; так всі помстою і палають… Хто з вас буде переможцем; важко вгадати…
— Якже-ж так можна, моя кохана, невже ти зневірилася? Ти подивись, — сказав він вирівнюючись, — хіба я для перемоги не вродивсь? Не забувай того, що рід Потоцьких сильний!…
