Якаж моя люба хороша — ясна́!
Не гине з очей мені по́стать дивна́.
Очиці — фіялки, а у́стонька — квіти,
Вік бу́дуть палати, вік будуть зоріти!
І я се кохання отак змарнував! —
Із дурнів дурнішим себе показав!
Л. У.
Як сині фіялки — твоі оченята,
Як рожі червоні — твоі губенята,
Як білі ліле́і — твоі рученята; —
І все оте гарно цвіте-росцвітає,
Одно тільки се́рденько вьяне, всихає.
М. С.
Я бачу світ пишний і неба сіяння,
Лагідний вітре́ць і весни́ розцвіта́ння,
Доли́ну роскішну, квіто́к коли́вання,
Іскриться та сяє роса на них рання,
Скрізь — люде радіють, скрізь — бачу втішання.
А я?… я хотів би в могилі лежать
І мертвую любку в обіймах держать!
Л. У.
Як тільки, кохана моя,
Ти ляжеш в труну́-домови́ну,
Піду́ за тобою і я,
До те́бе в обійми поли́ну.
