15
кінченого ще малюнку „Розпяттє Христа“. Образ сей малював Брюлов в лютеранську церкву Петра й Павла. Голова заплаканої Мариї Магдалини була вже викінчена і Жуковський, дивлячись на сю чудову красу, що плаче, сам заплакав, обняв Карла Великого і цїловав його, немов би змальовану їм красуню.
Часто трапляло ся менї бувати в Єрмітажі з Брюловим. То було на блискучих лєкциях живописї і кожен раз лєкция кінчала ся Тенєром, найпаче його „Казармою“. Перед сїм малюнком Брюлов довго простоював і промовивши восхитний панеґірик знаменитому Флямандцеви, каже було: „Можна приїхати з Америки єдине на те тільки, щоб побачити один лишень отсей малюнок“. Те саме тепер можна мовити про його „Розпяттє“, а про голову Мариї Магдалини і поготів.
Після обіймання та поцїлунків Жуковський пішов до другої сьвітлицї. Брюлов, побачивши мене, усьміхнув ся і пішов за Жуковським. Через пів години вони вернули ся до майстернї. Брюлов підійшов до мене, усьміхнув ся і каже: „Підвалини є“. Тодї саме відчинили ся двері і війшов Губер, одягнений вже не в інжінєрний мундир, а в чорний модний фрак. Ледві встиг він вклонити ся, як до його підійшов Жуковський, по приятельськи стис йому руку і прохав прочитати останню сцену з Фавста. Губер прочитав. Вражіннє було повне. Поет винагородив поета поцїлунком. Небавом Жуковський і Вєльгорський вийшли, а Губер на просторі перечитав нам новонарожденну Терпсіхору. Потім Брюлов мовив:
— Я нї за що не піду дивити ся на Хитану.
— Чому? — спитав Губер.
— Тому, щоб зберегти віру в твою Терпсіхору.
— Се-б то як?
— Лїпше віровати в прекрасну вигадку, нїж… Да ти хочеш сказати, — перебив його поет, що мої вірші лїпше божественної Тальонї? Не то що мізинця, а навіть нігтя з її мізинця вони не варті… Присягаю ся Богом! Еге! трохи-трохи не забув: нинї ми у Олександра їмо макарони да стофато з лякріма-хрісті. Там будуть Нестор, Миша, і т. п., а нарештї і Пяненко. Ідемо?
