22
— Нїчогісенько не було: пан, — як пан. Правда, він мене може цїлу годину продержав у прихожій, ну, да в їх се звичайна річ. Що дїяти: звичай — той же закон. Приняв він мене у себе в кабінетї. Кабінет — от не подобав ся менї. Правда — усе коштовне, роскішно, прегарно, але прегарно по японськи. У первих я зняв бесїду про осьвіту взагалї, — найпаче про добродїйність. Він мовчки довго слухав мене уважно, нарештї перебив і каже: „Да ви висловте менї просто — чого ви з вашим Брюловим хочете з мене? Уже, задав він менї учора ласки! Сущий американський хижак!“ — та з сїм словом як зарегоче! Я був трошки засоромив ся, але зараз отямив ся і поважно висловив йому справу.
— Отак би ви й давно сказали, а то філянтропія… Яка там філянтропія! Гроші і більш нїчого! — додав він самодоволений. Так вам треба знати: яку я цїну положу? Чи так я вас зрозумів?
— Справдї так.
— Так от вам моя цїна: 2500 рублїв… Дасте!
— Дамо.
— Він людина ремесна; неминуче потрібна при домі… — ще щось хотїв балакати, але я вклонив ся і пішов і от я перед вами, — додав старий всьміхаючись.
— Щирим серцем дякую вам.
— Щиро і я вам дякую, — мовив він міцно стискаючи мою руку. Ви дали менї нагоду хоч що небуть зробити на користь нашій прекрасній штуцї і побачити чудака, що нашого Великого Карла називає американським хижаком.
Венециянов добродушно засьміявся, а потім мовив:
— Я дав свою лепту, тепер справа за вами; а коли не буде вдачи, я знов подам ся до англицького клюбу. Прощайте!
— Ходїмо разом, до Карла Павловича, — мовив я.
— Не піду і вам не раджу. Памятайте приказку: не в пору гість — гірше Татарина… У художників — тим паче, та ще вранцї!… Се гірше цїлої орди татарської.
