єдиний тількі, досьвідом запевнений пристрій, убивати зразу тисячі собі подібних людий. Ґенїяльне винайдення! воно робить повагу і християнству і осьвітї людській.
Чудно, що навіть люди розсудливі, як от і наш лїкар Никольский, люблять дивити ся, як ото салдати на муштрі аж посинїють з напручення, „витягуючи носок“. Не тямлю я сего нелюдського замиловання, а наш шановний Гіпократ не вважає нї на спеку, нї на холод; сяде собі під фірткою і цїлі години сидить, любуючи з картини приниження собі подібних людий. Катюга ти мабуть з призвання, а лїкар тількі з назви.
Скількі я памятаю, коли я був ще дитиною, мене салдати не вабили, як се звичайно буває з дїтьми. А коли почав я приходити в ті лїта, що вже розумієш справи, так у мене прокинуло ся не переможне гидовання до „христолюбивого воїнства“. Гидовання моє більшало відповідно більшанню моїх зносин з людьми отсего-от „христолюбивого“ звання. Не скажу, чи то случаєм; чи воно й справдї вже так є; тількі-ж що до мене, так не трапляло ся менї зустріти, навіть в ґвардиї, путящого чоловіка в мундїри. Коли трапить ся людина твереза, так неминуче темна і хвастун. А коли буде хоч з невеличкою іскрою розуму і сьвіту, так теж хвастун до того на придачу ще й пяниця, лютюга і розпустник. Річ натуральна, що гидовання зростало у мене до нудоти. І треба-ж було облесливій долї моїй так уразливо, з такою-от злістю, поглумити ся з мене: взяла тай пхнула мене в найвонючійшу гущу отсего-о „христолюбивого“ стану. Коли-б з мене був душогуб, кровопивець то й тодї не можна-б було приміркувати про мене більш тяжкої кари, як завдати мене салдатом до оренбурського „отдѣльного“ корпусу. От в чому-о причина моїх невимовних страждань! А до всего того менї заборонили ще й малювати, відняли найблагороднїйшу частину життя мого. Трибунал під проводом самого Сатани не спроміг ся-б виректи такого холодного,
