87
неї в газетах прочитали, а ще більш, щоб ви її побачили. Я отсе кажу з таким запевненнєм, неначе вже усе скінчене; і лишило ся тільки медалю з рук президента взяти да туша на сурмах прослухати.
Приїздїть, мій друже незабутнїй, сердешний. Без вас мій триюмф не буде повний; через те, що ви один — єдиний спричинили ся моєму щастю і сучасному і пришлому.
Прощавайте, мій добродїю незабутнїй! Не обіцяю ся швидко до вас писати. Прощавайте!
P. S. Бідолашний Демський не діждав ся і доки крига на Неві рушила, помер; помер — яко сущий праведник, тихо, спокійно, наче заснув. В шпиталю Мариї Магдалини менї часто доводило ся спостерегати останні хвилини життя людського; але я не бачив, щоб хто так байдуже, так спокійно покидав життє. За кільки годин до смерти його я сидїв біля його і читав йому якусь книжечку легенького змісту. Він слухав заплющивши очи, інколи ледві помітно ворушили ся у його куточки рота, се було щось нїби усьмішка. Читав я не довго: він розплющив очи, блимнув їми на мене і ледві чутно промовив:
— І охота вам на таку дурницю марновати дорогий час!
А потім перевівши дух, додав: „Лїпше що-небудь малювали-б; от хоч би з мене“.
Своїм звичаєм я мав при собі альбом і олівець. Я почав малювати його профіль сухий, різкий. Він знов глянув на мене, скорботно усьміхнув ся і мовив:
— А що модель, правда, спокійна?
Я малював. Аж ось відчинили ся двері і показала ся брудна твар хозяйки тієї кватири. Побачивши мене, вона сховала ся і знов причинила двері. Демський, не розплющуючи очий, усьміхнув ся і дав знати, щоб я до його нахилив ся. Я нахилив ся. Він довго мовчав, потім здригаючи, ледві чутно промовив:
— Заплатїть їй, ради Бога, за кватиру. Дасть Біг, сквитуємо ся.
При менї не було гроший. Я зараз пішов до господи. Дома щось мене задляло, чи дядинине кофе, чи
