таклю опитував про „претенсиї“; полаяв людий загальною лайкою; пострахав судом, різками, навіть „зеленою алеєю“, себ то шпіцрутами. Для всїх гроза вже минула, а для мене тількі що починала ся вона. Я повинен був, у гуртї з інчими конфірмованими, по обідї о 5-ій годинї ставити ся вдруге на геть ще гірший іспит. До сего іспиту я був зовсїм байдужий, яко людина на половину вже визволена. Але-ж! ледві став я перед неублаганим суддею, хто єго зна, куди воно оте все й зникло! У мене не лишило ся нїже тїни чого небудь та щоб кого, нагадувало чоловіка на половину вже вільного! Огорнуло мене теж самісеньке, що й завсїди огортало; тяжко болюче, холодне тремтїння пронизало усього мене. Теж самісеньке, що й минулим часом було, чуття… нї, не чуття, а мертва нечулість переняла мене! Як глянув я на ту деревяну, розмальовану постать, так і обернув ся в-нївець! Не тямлю: чи на всїх антипатия впливає так як на мене? Іспит справляв він так самісенько слово в слово, як єго справляли і десять років назад: на четвертину лїтери не по більшало єго і не поменшало: за теж і я нї на зерно не рушив наперед по шляху осьвіти військової. Упертість спільна і нестеменна. Так само як і в ті года іспитник питав ся у кожного з нас по ранжиру: кого і за яку провинність пошанували солодким для серця обовязком солдата?
— Тебе за віщо? — спитав ся він у першого.
— За перевід казенних гроший, ваше високе благородиє!
— Так! знаю! ти необережно загнув вугла. Сподїваю ся, що більш не загинатимеш вуглів! — промовив він глумливо, повернув ся до другого спитав:
— Тебе за що?
— По волї неньки, ваше високе благородиє.
— Добре! сподїваю ся більш не будеш і… — Тодї до трейтього:
— Тебе за що?
— За ґвалтовні вчинки, ваше високоблагородиє.
