журливої, задушевної піснї, сподїваючись на лїпше життя-побут. О! горопашна моя, моя прекрасна, моя люба Україно! чи скоро я дихати му твоїм солодким повітрям животворним? Милосердий Бог — моя нетлїнна надїя!
15. Вітер все той самий: норд. Хоча-б на четвертину румба звернув до осту, все-б таки менї полегшало. Коли ото плавали ми два роки по Аральскому озеру, що й досї ще не вистежене, я й одного разу не подивив ся на компас, а тепер, а тепер в отсї довгі без краю днї і ночи, я вивчив єго по всїх найдрібнїйших напрямках. Ой, вітре, вітре! коли-б ти міг спочувати моєму невсипущому горю, ти-б ще позавчора звернув би був на норд-вест і сегоднї-б я, з олівцем в руцї сидїв би вже арґонавтом на чердацї татарського корабля, що пливе до берегів Кольхиди, себ то до Астрахані; і в останнє малював би я образ своєї тюрми! Добре, коли так, а як буде інакше? тодї я й сам вже не тямлю, що буде!
Учора у вечері, обійшовши двичі навкруги фортеци, прийшов я на город і лїг утомлений під своєю вербою, вельми бажаючи заснути хоч з пів години. От се вже друга доба, як я очий не звожу. Одначе Морфей звичайно зрадив мене і я без сну лежав собі під вербою та байдуже слухав балачку городників, що недалечко таборували на траві. Між них був уральский козак, він і кермував бесїдою. Розповівши ріжні пригоди, що трапляли ся єму на віку в ріжних походах, він звернув на чарівників, мерцїв і, на останку, на самогубів. Він розповів історию якогось самогуба; вона мене зовсЇм не інтересувала, але мене заняли забубони релїґійні уральских козаків про душу самогуба. Самогубів хоронять у їх без всяких церковних обрядів і не на громадському гробовищі, а виносять далеко на поле і закопують наче падло те. В днї поминальні чи кревняки нещасного, чи просто добрі люди приносять на могилу і посипають її ріжним зерном: пшеницею, житом, ячменем і т. ін. Се на те, щоб пта-
