мічникові? Він же, як сам казав, тількі сего року скінчив унїверситет в Петербурзї!
По заходї сонця вітер повернув на зюйд-ост; але вітрець маленький і безнадїйний. Коли-ж отсе, на останку прийде кінець отсего сумного мого істновання? отсего одноманїтного записування найодноманїтнїйших днїв без краю!
19. По заходї сонця вітер побільшав і повернув на норд, а я зрадївши з такої несподїванки, взяв ся ходити навкруги фортецї і доки пробарабанили „зорю“ обійшов чотири рази; значить, не присїдаючи, пройшов 12 верстов. Прогулка добряча; одначе-ж я й на крихітку не почув утоми. Ніч місяшна, чудесна! я не переносив свого кішла до альтанки; лишив єго під вербою, щоб придатнїйш було спостерегати вітер, дивлячись на вітрячок, що крутить ся на голубятнї. Годинник на фортецї продзвонив 12 і вітер не перемінив ся і не поменшав. Се добра прикмета. З надїєю на добру прикмету я й задрімав і на крилах чарівника-Морфея перелетїв до Орська. Там десь у татарській халупчинї знайшов М. Лазаревського, Левицького і ще якихсь земляків. Вони грали на скрипках і сьпівали українські піснї. До їх капелї пристав і я і ми гарно в голос сьпівали:
Скінчивши сю пісню завели другої „Петруся“ і я так голосно засьпівав:
|
„Люблю, мамо, Петруся, |
що капеля замовкла, а я з останньою нотою прокинув ся. Прочунявши після сего солодкого сну, подивив ся я на вітрячок. Хвала Богові вітер той самий, не перемінив ся. Поворочав ся я, перечитав з памяти, скількі згадав, віршів з піснї про білолицого Гриця і знов заснув, благаючи Морфея, щоб перерваний сон знов ввижав ся.
Морфей вдовольнив моєму благанню, та не зовсїм. Він перенїс мене до якогось східного міста,
