утиканого мінаретами, наче голками. На тїсній вулиці того міста, здаєть ся, зустрів ренеґата П. Е. П-ва, він, буцїм би, з довгою бородою і на єму зелена чалма. А Б. і поплїч з ним С. Г. П. сидять на ґанку, убрані теж по турецькому. Розмовляли вони, щось про київський пашалик. Але-ж! Тодї саме на твар до мене сплигнула холодна жаба і я прокинув ся. Перенїсши свого „одра“ до альтанки, я знов був скарючив ся під шинелею, та хоч як я не пильнував, а заснути вже не заснув. Перед очима у мене усе вертїв ся ренеґат П-в з своїм всемогучим покровителем і з своєю жінкою красунею. Де то вони тепер і що з ними?
Дожидаючи на отсему огрядному фундаментї ранку, я спорудив собі нарис поеми на лад Анжело Пушкина: місце, де дїється, я перенїс на схід і дав поемі назву „Сатрап і Дервиш“. Колись, за лїпшими обставинами, я невідмінно справлю отсей удатно спроєктований нарис. Шкода, що я не гаразд орудую росийським віршем, а отсю ориґінальну поему треба написати не відмінно по росийському.
Є у мене оден плян, заснований на подїї в Оренбурській країнї. Чи не приєднати єго, яко яскравий епізод, до „Сатрапа і Дервиша?“ От тількі не тямлю: як менї бути з жіноцтвом на Сходї? Там жіноцтво — безсловесні невольницї, а у мене в поемі вони мусять заняти перші ролї. Еге! а треба їх списати такими, якими вони дїйсне були: нїмими, бездушними підоймами ганебного вчинку.
Коли-б я був певним, що отся обскубена „Ластівка“ (назва почтового човна) не привезе менї волї, я сегоднї-б взяв ся до роботи, на перекір приказцї „тише ѣдешъ — долше будешъ“.
Заким я записував свої сни, вітер повернув на вест і „Жайворонок“ (другий почтовий човен) на всїх вітрилах полетїв на Гурєв. Марудний вітер! мордовлива невідомість!
20. Іллїн день! Ілля волохатий: так про єго написано в Біблїї. Він, не так як інчі пророки, він не лишив після себе писаного пророковання. Коли
