Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/132

— 100 —

Ні, не плаче: змія люта
Жадно випиває
Ёго слёзи, давить душу,
Серце роздирає.
„Ой ви слёзи, дрібні слёзи!
Ви змиєте горе;
Змийте ёго... тяжко! нудно!
І синёго моря,
І Дніпра, щоб вилить люте,
І Дніпра не стане.
Занапастить хиба душу?
Оксано, Оксано!
Де ти, де ти? подивися,¹⁶⁾
Моя ти єдина,
Подивися на Ярему!
Де ти? Може, гине,
Може, тяжко клене долю,¹⁷⁾
Клене, умірає,
Або в пана у кайданах
У склепу канає.
Може, згадує Ярему,
Згадує Вільшану,
Кличе его: „Серце моє,
„Обніми Оксану!
„Обнімемось, мій соколе!
„На віки зомлієм.
„Нехай ляхи згнущаються —
„Не почуєм!...“ Віє,
Віє вітер з-за Лиману,
Гне тополю в полі,
І дівчина похилиться,
Куди гне недоля.
Посумує, пожуриться,
Забуде... і може... ¹⁸⁾
У жупані сама пані;
А лях... Боже, Боже!
Карай пеклом мою душу,

Вилий муки море,