Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/134

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 102 —


Оттаке-то було лихо
По всій Україні!
Гірше пекла... А за віщо,
За що люде гинуть?
Того ж батька, такі ж діти, —
Жити б та брататься.
Ні, не вміли, не хотіли.
Треба розъєднаться!
Треба крови, брата крови,
Бо заздро, що в брата
Є в коморі і на дворі,
І весело в хаті!
„Убьем брата! спалим хату!“
Сказали, і сталось.
Все б, здається; ні, на кару
Сироти остались.
В слёзах росли, та й виросли;
Замучені руки
Розвязались, — і кров за кров,
І муки за муки!
Болить серце, як згадаєш:
Старих славян діти
Впились кровью, а хто винен?
Ксёндзи, езуіти.13

Мандрували гайдамаки
Лісами, ярами,
А за ними і Галайда
З дрібними слёзами.
Вже минули Воронівку,
Вербівку; в Вільшану
Приїхали. „Хиба спитать,
Спитать про Оксану?
Не спитаю, щоб не знали,
За що пропадаю.“
А тим часом гайдамаки
Й Вільшану минають.
Питається у хлопчика: