Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/138

— 106 —

Другий проклинає;
Той молиться, сповідає
Гріхи перед братом,
Уже вбитим. Не милують,
Карають завзяті.
Як смерть люта, не вважають
На літа, на вроду
Шляхтяночки й жидівочки.
Тече кров у воду.
Ні каліка, ані старий.
Ні мала дитина
Не остались, — не вблагали
Лихої години.
Всі полягли, всі покотом;
Ні души живої
Шляхецької й жидівської.
А пожар удвоє
Розгорівся, розпалався
До самої хмари.

А Галайда знай гукає:
„Кари ляхам, кари!“
Мов скажений, мертвих ріже,
Мертвих віша, палить.
„Дайте ляха, дайте жида!
Мало мені, мало!
Дайте ляха, дайте крови
Наточить з поганих!
Крови море... мало моря...
Оксано! Оксано! ²⁶⁾
Де ти?“ крикне й сховається
В поломъї, в пожарі.
А тим часом гайдамаки
Столи вздовж базару
Поставили, несуть страву,
Де що запопали.
Щоб засвітла повечерять.

„Гуляй!“ загукали.