|
У бога за дверьми лежала сокира.
А Бог тоді з Петром ходив
По світу, та дива творив.
А кайзак на хирю,
Та на тяжке лихо
Любенько та тихо
І вкрав ту сокиру;
Та й потяг по дрова
В зелену діброву;
Дренину вибравши, та й цюк!
Як вирветься сокира з рук, —
Пішла по лісу косовиця!
Аж страх, аж жаль було дивиться:
Дуби і всякі дерева
Великолітні, мов трава
В покоси стелеться; а з яру
Встає пожар і диму хмара
Святеє сонце покрива.
І стала тьма, і од Уралу
Та до Тингиза, до Аралу [1]
Кипіла в озерах вода;
Палають села, города;
Ридають люде; виють звіри
І за Тоболом у Сібірі
В снігах ховаються. Сім літ
Сокира Божа ліс стинала,
І пожарище не вгасало,
І мерк за димом божий світ.
На восьме літо у неділю,
Неначе ляля в лёлі білій,
Святеє сонечко зійшло.
Пустиня циганом чорніла:
Де город був, або село, —
І головня уже не тліла,
|
