Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/279

— 247 —

А туман — неначе ворог —
Закриває море, ^[1]
І хмароньку рожевую,
І тьму за собою
Розстилає туман сивий,
І тьмою німою
Оповив тобі душу,
Й не знаєш, де дітись.
І ждеш ёго, того світу,
Мов матери діти…

---

І небо невмите, і заспані хвилі,
І по-над берегом геть-геть,
Неначе пьяний, очерет
Без вітру гнеться. Боже милий!
Чи довго буде ще мені,
В оцій незамкнутій тюрмі,
По-над оцім нікчемним морем,
Нудити світом?… Не говорить —
Мовчить і гнеться, мов жива,
В степу пожовклая трава;
Не хоче правдоньки сказать,
А більше ні в кого спитать…

---

Мов за подушне оступили
Оце мене на чужині
Нудьга і осінь… Боже милий!
Де ж заховатися мені?
Що діяти? Уже й гуляю
По цім Аралу, і пишу —
Віршую — нищечком грішу —

---

1. І знову тьма, і не знаєш,
   Де дітися в світі;
   А ніч темная та чорна,
   І довго до світу. (Перш. рукопис.)