|
Така й досі, я думаю,
В нас на Україні;
Та другої і не буде
В невольниках-людях.
V.
„Ні вже,“ каже, „добрі люде,
Не так воно буде,
От-так хиба!“ Максим каже:
„Які з мене люде
У наймитах! Іду служить;
Нехай,“ каже, „вдовин син
Та не стане нід аршин,
А я стану.“
Із приёму
Вернувся до-дому,
До матери вдовиченко;
А Максим з приёму
Пішов собі у москалі,
Помолившись Богу.
Мені полегшало, — а з його,
З чого полегшало мені?
З того, що ворога не стало...
Якого ж ворога, мій Боже!
Моя пекельная душа
Кого боялася? Максима!
Ні, не Максима, а когось,
Когось боялася проклята;
Люциперові служила
Та ёго й страшилась!...
|
