Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/419

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 387 —

(Покачавши грустно головой, поетъ.)

Зоря з місяцем над долиною
 Пострічалася,
Дожидалася до білої зорі,
 Не діждалася;
Я до-дому прийшла, гірко плавала,
 Не молилася, —
Нерозумная, неутішная,
 Положилася.
Ой не спала ж я, все верзлась мені
 Нічка темная,
І вишневий сад, очі кариї,
 Брови чорниї.
На зорі-зорі я прочнулася
 І сказала так:
За Дунай-ріку чорнобривий твій
 На гнідім коні
Полетів орлом!... Я все плакала,
 Все сміялася.
І до-дому козаки, з за Дунай ріки.
 Заверталися.
Не вернувся мій... молоді літа
 За що трачу я?
Зоря з місяцем пострічалася —
 І заплачу я.

Точнісінько моя доля ! Неначе сю пісню про мене зложили. Де мої молоді літа? і сліду нема, мов поверх води поплили. (Помолчавъ.) Що ж се справді ніхто не йде? А вже мені ся навіжена Стеха! пішла за дівками, та десь і застряла з козаками. І звела ж їх нечиста мати докупи! Нехай би сей Кичатий був парубок, а то ж уже старий чоловік... Не взяв би він собі в клюшниці не молоду, а розумну, вірну, дотепну до всякого діла та стареньку! а то... як та дзикга, так і снує. Як-то він дочку свою ще пристроїть? Бач, у полковниці лізе! Чи довго ж то вона буде любоватися ёго лисиною замість ясного місяця? Ох, ох! старі, старі! сидіть би вам тілько на печі та жувать калачі; так ні, давай їм жінку, та ще молоду.

25*