(Покачавши грустно головой, поетъ.)
Зоря з місяцем над долиною |
Точнісінько моя доля ! Неначе сю пісню про мене зложили. Де мої молоді літа? і сліду нема, мов поверх води поплили. (Помолчавъ.) Що ж се справді ніхто не йде? А вже мені ся навіжена Стеха! пішла за дівками, та десь і застряла з козаками. І звела ж їх нечиста мати докупи! Нехай би сей Кичатий був парубок, а то ж уже старий чоловік... Не взяв би він собі в клюшниці не молоду, а розумну, вірну, дотепну до всякого діла та стареньку! а то... як та дзикга, так і снує. Як-то він дочку свою ще пристроїть? Бач, у полковниці лізе! Чи довго ж то вона буде любоватися ёго лисиною замість ясного місяця? Ох, ох! старі, старі! сидіть би вам тілько на печі та жувать калачі; так ні, давай їм жінку, та ще молоду.
25*