Гнат (удерживаетъ его). Ти і справді хочеш іти? Скажений, ти з глузду зъїхав!
Назар. Я нікому не дам себе в обиду, і дурного совіту не послухаю. Пусти мене.
Гнат. Насилу прочунявся. Та куди ж ти, навіжений?
Назар (вспыльчиво). Мовчи, а то тут тобі і аминь.
Гнат (не выпуская руки Назара). Так і я зъумію, та що потім? З холодним мертвецем у домовину?
Назар. Хоть до чорта у пекло! Пусти мене, я піду у Чигирин до полковника.
Гнат. Чого?
Назар. Убью ёго!
Гнат. А як не вбьєш, тоді що? чи не мусиш ублагать ёго відкинуться від Галі? га?
Назар. Так, чи не так, а я піду.
Гнат. До дьявола в гості! Чи не лучче ж, замість пузатого полковника, обняти тонкий та гнучкий стан Галі? Не хмурся та послухай, та роби так, як я тобі скажу, бо ти сёгодні нічого путнёго не видумаєш.
Назар. Що дальше?
Гнат (осматриваясь). Чи глухі тут стіни? (Въ полголоса.) Украдьмо Галю, от і все. Чи добре?
Назар (немного помолчавъ жметъ руку Гната). Прости мене...
Гнат. Ну, що ще?
Назар. Ти певний друг!
Гнат. Ну, об сёму послі. Кажи, так, чи не так?
Назар. Так! Я ввесь твій: говори, приказуй.
Гнат. Слухай же. Вона, звісно, виходила до тебе коли-небудь пізно вечіром у садок, хоть, може, й не одна?
Назар. З клюшницею.
Гнат. Суща коханка! Чи не завалявсь у тебе в кишені який червінець?
Назар. Два.
Гнат. Ще лучче. Се ж буде клюшниці на сережки, а плахту на словах обіщай. Тільки домовся з нею так, щоб вона про мене не знала, бо жінки наголо всі цокотухи: не
