Стеха. До півнів ще не трохи. Казку! (Къ Хозяйкѣ.) Казку, тітко?
Хозяйка. Звісно, казку, поки ще не так пізно; а опісля і слухать страшно буде.
Кобзарь. Коли казку, так казку; мені все одно.
Въ толпѣ. Перещебетала-таки цокотуха.
Другой голосъ. Ач яка!
Стеха. А що, га? таки перещебетала!
(Кобзарь садится на смамейку. Кругомъ него съ шумомъ и хохотомъ толпятся въ безпорядкѣ козаки и дѣвушки.)
Стеха (подноситъ Кобзарю рюмку вина). Випий, дідусю, для смілості.
Кобзарь (выпивши). Спасибі тобі, дівко! (Прокашлявшись.) Слухать — що їсти, в горшку не бовтати, усів не марати, слов не пропускать, другим не мішать.
(Общій легкій шопотъ и смѣхъ.)
Стеха. Послухаю, послухаю, чи єсть же така страховина, щоб я злякалась.
Голосъ. Чуєш ти? коли не будеш мовчать, так геть собі.
Другой. А то виженем.
Стеха. А хто б посмів! Сотник вас усіх перевішає.
Голосъ. Дзус ёму мурому! Гляди, щоб на одній осичині не повісили тебе з сотником.
Хозяйка. Та замовчіть же Бога ради! (къ Кобзарю.) Кажи, дідусю, кажи; їх не переслухаєш.
Кобзарь (прокашлявшись.) У Венгерській стороні, у цесарців, за шляхецькою землею, стоїть гора висока; а в тій горі нора глибока; в норі сидить не звір, не птиця — турецька цариця. Сидить вона сто тисяч літ, не молодіє, не старіє, а тілько де-далі зліє; їсть вона од схід до захід сонця — не хліб печений, не курей і не яку-небудь людську страву, а трощить маленьких дітей, за те, що, коли ще вона була у Турещині важкою, так їй сказав арменський зиахарь, що вона родить дочку і дочка та буде, як підросте, в тисячу раз краще її. От вона, справді як родила дочку, так зараз і зъїла її, та з того часу сидить у норі і невгаваючи усе їсть дітей; не розбіра, хоть хрещені вони, а хоть нехрещені, їсть усіх, їсть тобі всіх та й годі, — і дівчаток, і хлопчиків…
