опріч на тебе... У мене в очах так і потемніє... Я заплачу, заплачу, так важко на серці стане. Од чого воно так, Назаре, ти не знаєш?
Назар. Знаю, моє серденько, знаю! Як любо, як мені ти говориш! Промов ще раз, обійми мене. (Обнимаются, цѣлуются.) Ще, ще один останній раз. (Въ изнеможеніи кладетъ ей голову на колѣни.)
Галя. Як мені весело з тобою! Чи воно усе так буде весело? скажи мені, Назаре.
Назар. (не поднимая головы). Увесь вік!
Галя. Куди ж ми поїдемо?
Назар. У рай.
Галя. Я се знаю; та де ж він?
Назар (поднявъ голову). Не питай мене тепер; я нічого не знаю. Ми поїдемо туди, де нема і не буде ні полковника, ні батька твого, де тільки одна воля, одна воля та щастя. О, як ми будемо гарно жити! Збудую тобі хату світлу, світлу та високу, розмалюю її усякими красками — і чорними, і блакитними, і зеленими, усякими, усякими, наряжу тебе у шовк та в золото, посажу тебе на золотім кріслі, мов кралю, і довго-довго, поки вмру, все любоватимусь тобою. Та чи вмру ж я коли-небудь? Ні, я ніколи не вмру! Коли ти будеш зо мною, то смерть не посміє і в хату нашу заглянуть.
Галя (грустно). Ох, ні, Назаре, не кажи так! Мені страшно стало, і серце так защиміло, так заболіло, неначе чує недобру годину, або яке горе.
Назар. Яке горе? де воно? Для нас нема ёго на цілім світі.
Галя. Не знаю, Назаре; тільки мені щось на серці так важко, так гірко... Я все думала про батюшку.
Назар. На-що ж ти об ёму думаєш? Не думай, і весело буде. Знаєш, як приїдемо ми у Кодак... Се запорозський город... От, як приїдемо, мерщій у церкву, повінчаємось; тоді і сам гетьман нас не розлучить, і будемо довго-довго там весело жити. Ти будеш пісьні співати і танцювать, а я буду грать на бандурі і розсказувать тобі про
