Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/435

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 403 —

славні діла козацькі, про Саву Чалого, про Свірговського, про всіх, про всіх жвавих козаків наших. Далі, мені вигодуєш сина молодця чорнобрового, пошлемо ёго в Січ; там поставлю ёго перед козацькою громадою і скажу: „Любуйтеся, дивітеся; се мій син. Мені ёго вигодувала, викохала моя Галя, такого молодця!“ Що, весело?

Галя. Весело, мій Назаре, мій миленький, а серце все-таки болить. Мені здається, що батюшка вже прокинувсь і мене шукає.

Назар. Бог-зна об чім думаєш ти! Ось зараз будуть коні, і вони нас не найдуть, хоть нехай усю землю перевернуть. Не журись же, моя ластівко.

Галя. Знаєш, що? ходім до-дому, розбудим ёго, станем перед їм на коліна... він нас простить; він мене любить.

Назар. Хиба ж я ёго не просив, хиба ж не ставав перед ним на коліна! Адже ти бачила?

Галя. Бачила, ти просив... Назаре, він мій батько!

Назар. Лучче б не знать такого батька.

Галя. Ти сердишся, Назаре! Не сердься, мій милий, мій чорнобривий. Подивись, я весела, я не жалкую, що покинула... Поцілуй же мене, мій соколе ясний, орле мій сизокрилий. (Обнимаются и цѣлуются.)

Назар. О, моя радість, мій сон чарівний! Не журись, серденько. Скоро ми полетимо так, що не дожене нас і вітер. А ніч-то, ніч! неначе празникує наше щастя. Тиха, світла, о твої ясні очі. Ти не боїшся? Побудь тут одна. Я піду подивлюсь на дорогу.

Галя. Ні, не боюсь.

Назар. Чого ж ти знов зажурилась?

Галя. Так, нічого. Я згадала покійницю няньку. Вона мені розсказувала, що в сій корчмі давно який-то запорозський старшина ночував а на другий день найшли ёго в Тясмині; і що тут Богдан зустрічав сина свого Тимофія, як козаки везли ёго з Молдавиї, покритого червоною китайкою, і що тут запорозці вирізали жидів. З тії години ніхто в їй не жив: усе нічью ходять мертві жиди... Ух, як страшно тут!

 

26*