Назар. Тобі твоя нянька Бог-зна чого наговорила.
Галя. Вона божилась, що правда. Не ходи, лучче останься зо мною, або ходім обоє. Мені важко і на минуточку розрізниться з тобою.
Назар. Я не піду... Ти не змерзла?
Галя. Ні, твоя шапка така тепла. (Снимаетъ шапку съ ногъ и цѣлуетъ.) О, моя мила шапка! Надінь її, і ти замерз.
Назар. Надінь ти. Я подивлюсь на тебе, яка ти в козацькій шапці. (Она надѣваетъ шапку. Назаръ любуєтся.) Чудо!... Чорні уси, шаблю дамаську, пистоль за пояс — і козак хоч куди. (Цѣлуетъ ее.) Козаче мій чорнобривий!
Галя (надѣваетъ ему шапку). От-так краще! Постій, я пришпилю стёнжку. Знаєш, як на весіллі бува у молодого?
Назар. Се ти ще й завтра зробиш...
Галя. Ох, трівай! я й забула. Адже я таки взяла з собою і хустку, що для тебе вишивала. (Вынимаетъ изъ-за пазухи бѣлый, шитый краснымъ шелкомъ, платокъ и подаетъ Назару.) Що, хороший? Я сама вишивала і гроші на шовк сама заробляла.
Назар. Спасибі, серце моє.
Галя. Чи не заспівать оце пісьню про хусточку, що я в Чигрині у дядини чула?
Назар. Коли весела, заспівай.
Галя. Ні, не весела, та мені сидіть уже остило. Слухай же. (Выходитъ на край сцены.)
(Назаръ стоитъ задумавшись.)
Галя. Чого ж ти зажурився? То не треба було б і співать.
Назар. Нічого, серце моє. Возьми свою хустку. (Подав їй хустку.) Завтра знову подаруєш.
Галя. На-що вона мені? Розірви, коли вона тобі нелюба; я другу вишию. (Печально.) Тільки не знаю, коли. (Плаче, помовчавши.)
Назар. Не плач, мов серце. Дивись, я не журюся.
