А он-де, он-де, за Дніпром,
На пригорі, ніби капличка,
Козацька церква невеличка
Стоїть з похиленим хрестом.
Давно стоїть — виглядає
Запорозця з Лугу;
З Дніпром своїм розмовляє,
Розважає тугу.
Оболонками старими,
Мов мертвець очима
Зеленими, позірає
На світ з домовини.
Може, чаєш оновлення?
Не жди тії слави:
Твої люде окрадені,
А панам лукавим
На що здалась козацькая
Великая слава?!
І Трахтемиров геть горою
Нечепурні свої хатки
Розкидав з долею лихою,
Мов пьяний старець торбинки.
А он старе Манастирище,
Колись козацькее село.
Чи те воно тоді було?
Та все пішло... на грище:
І Запорожжя, і село,
І манастир святий, скарбниця.
Все, все неситі рознесли,
А ви, ви, гори, отдали...
Бодай ніколи не дивиться
На вас, проклятиї!... Ні, ні!
Не ви прокляті, а гетьмани,
Усобники, ляхи погані...
Простіть, високиї, мені,
Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/574
Ця сторінка вичитана
— 100 —
