Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/575

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 101 —


Найкращі в світі, найсвятиї!
Простіть!... Я Богу помолюсь...
Я так її, я так люблю,
Мою Україну убогу,
. . . . . . . .
За неї душу погублю!

Над Трахтемировим високо
На кручі, ніби сирота
Прийшла топитися в глибокім,
В Дніпрі широкому, — от-так
Стоїть одним-одна хатина.
З хатини видно Україну
І всю Гетьманщину кругом.
Під хатою дідусь сивенький
Сидить, і сонечко низенько
Уже спустилось над Дніпром.
Сидить, і дивиться, і дума,
А слёзи капають. „Гай-гай!“
Старий промовив: „недоуми!
Занапастили Божий рай!
Гетьманщина!...“ І думнеє
Чоло похмаріло:
Мабуть, щось тяжке-тяжкеє
Вимовить хотілось,
Та не вимовив...

Блукав я по світу чи-мало,
Носив і свиту і жупан.
На що вже лихо?... За Уралом
Оттим Киргизам... От-же й там,
Їй же Богу, лучче жити,
Ніж нам на Вкраїні!
А може тим, що Киргизи
Ще не християне?...
Наробив ти, Христе, лиха,
А переіначив
Людей божих?