|
У яр воду пити,
Та згадує, як-то тяжко
Було в світі жити!
Іде чернець у келію
Між стіни німиї,
Та згадує літа свої —
Літа молодиї;
Бере письмо святе в руки,
Голосно читає,
А думкою старий чернець
Далеко літає...
І тихнуть Божиї слова...
І в келії, неначе в Січі,
Братерство славне ожива.
А сивий гетьман, мов сова,
Ченцеві зазірає в вічі...
Музики... танці... і Бердичів...
Кайдани брязкають... Москва...
Бори, сніги і... Єнисей...
І покотились із очей
На рясу слёзи.
„Бий поклони
І плоть старечу усмиряй.
Святе писаніє читай!
Читай, читай та слухай дзвона, —
А серцеві не потурай:
Воно тебе в Сібір водило,
Воно тебе ввесь вік дурило;
Приспи ж ёго, і занехай
Свою Борзну і Хвастовщину:
Загине все, ти сам загинеш,
І не згадають — щоб ти знав...“
І старець тяжко заридав,
Читать писаніє покинув,
Ходив по келії, ходив,
А потім сів і зажурився:
|
