|
Не спала; впали карі очі;
Засохли губи; і в-ночі
Щось ходя шепче сміючись...
Аж тиждень так собі нудила.
А потім трути розвела
І генерала напоїла,
Та й спать упоравшись лягла.
— „Теперь старого поховаю,
А молодого привітаю.
Та й буду жить собі та й жить,
Петру ся-серденько любить...“
Подумала, чи то сказала.
Хотіла спать, але не спала;
І ждала світу — і дожить
До світу Божого боялась.
І задзвонили в-ранці рано
По генераловій душі;
Заговорили щось погане,
До генерала ідучи
Прощатись, люде. Аж гуде,
З усіх усюд народу йде;
Та щось шепочуть про отруту
І судових неначе ждуть.
І разом стихли на минуту —
Приїхали. Ножі беруть
І генерала розчиняють,
І яд находять в животі.
Громада глухо присягає,
Заприсягла. Питає суд:
— Тепер скажите, християне.
Хто отруїв ёго? — Гудуть,
Мов з-тиха дзвони. „Пані, пані!“
Громада зично загула.
Тоді на ганок вихожає
І до громади промовляє
Петрусь, і каже; — „Я зробив!
|
