|
XIV.
З позорища у-вечері,
У терми сховався
Святий Кесарь з лікторами.
Колізей остався
Без Кесаря і без Рімлян,
І ніби заплакав
Одинокий серед Ріму: [1]
Мов гора чорніє
Серед поля широкого.
Тихо-тихо віє
Із Альбано, із-за гаю
Вітер по-над Рімом;
А над чорним Колізеєм,
Ніби із-за диму
Сходить місяць... [2]
І мир первозданний
Одпочив на лоні ночи;
Тілько, мій Адаме,
Твої чада преступниї,
Ми не спочиваєм. [3]
До самої домовини
У проспанім раю
Гриземося, мов собаки,
|
