Весна килим розстилає;
Із ірію журавлі
Летять високо ключами,
І степами, та шляхами
Чумажи на Дін пішли.
І на землі, і на небі
Рай. І я не знаю,
Якого ще люде раю
У Бога благають?
А тим-часом непрощений
Грішний умірає. —
Уже ёго лукавого
Сакраментували,
Клали долі, на соломі
І стелю знімали —
Не вмірає... і лікарі
Нічого не вдіють!...
Якось трохи полегшало —
„Покличте Лукію!...“
Шепнув, та аж затрусився...
Привели в палати
Мою відьму... і лікарі
Вже стали благати,
Щоб помогла... прийшла вона
І у ногах стала
І нищечком за грішного
„Отче-наш“ читала.
Пан неначе прокинувся,
Глянув кругом себе,
І на неї... та й закричав:
„Не треба, не треба!...“
Іди собі!... або стрівай...
Чи ти не забула?
Прости мене! прости мене!...“
І слёза блиснула
В-перше зроду... — „я прощаю...
Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/680
Ця сторінка вичитана
— 206 —
