Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/696

— 222 —

Рабами б бідниї раби
І досі мерли б.

 О, муко!
О, тяжкая душі печаль!
Не вас мені сердешних жаль:
Сліпі ви, нищиї душею;
А тих, що бачять над собою
Сокиру, молот і кують
Кайдани новиї; убьють,
Заріжуть вас, душеубийці,
І із крівавоі криниці
Собак напоять!

 Де ж подівсь
Дівочний гость оттой лукавий?
Хоч-би прийшов та подививсь
На брак той славшій і преславний,
На брак окрадений! Не чуть,
Не чуть ані ёго, ані Мессії.
А люде ждуть чогось, і ждуть
Чогось непевного. Маріє,
Ти безталанная! Чого
І ждеш і ждатимеш од Бога
І од людей ёго?! Нічого,
Ниже апостола того
Тепер не жди! Тесляр убогий
Тебе повінчану веде
В свою убогую хатину.
Молись і дякуй, що не кинув,
Що на розпуття не прогнав;
А то б цеглиною убили
Як-би не вкрив, не заховав:
В Єрусалимі говорили
Тихенько люде, що стяли
У городі Тиверіаді,
Чи то якогось розпьяли

Провозвістителя Мессії.