Старенька сестро Аполлона! [1]
Як-би ви часом, хоч на час,
Придибали таки до нас,
Та, як бувало во дні они,
Возвисили б свій Божий глас
До оди пшино-чепурної,
Та й заходилися б обоє
Царів або-що воспівать.
Бо, як по правді вам сказать,
То дуже вже й мені самому
Обридли тиї мужики,
Та паничі, та покритки:
Хотілося б зігнать оскому
На коронованих главах,
На тих помазанниках Божих.
Так що ж: не втну! а як поможеш,
Та як покажеш, як тих птах
Скубуть і патрають, то може б
І ми б подержали в руках
- ↑ По другому рукопису:
Девьята сестро Аполлона!
Як-би буває хоть на час
Ви кинули оттой Парнас
Та в степ таки пришкандибали
(Коли не в найиах де застряли,
Або не живете в шинку
З пропий-волами чумаками)
Та древніми тими річами,
Хоть нищечком як-би мені
Ви розсказали б про Царя,
Або якого Короля,
З їх фон-баронами, князями
І їх »високини страстями;«
Бо вже остили мужики
Та безталанні покритки;
Та й тих уже не стало,А про журбу, та про печаль
Остило, — і паперу жаль!
Чи є поганьше що на світі
Як та дрюкована нудьга
Про »марне зтрачениї літа«
Та про чорнявого »врага,«
З очима ясними, як небо...
Голубчики, пишіть для себе
Та не дрюкуйте!
Вже смеркало,
Дивлюся: шкандибає
На милицях, з торбиною
Бабуся сідая.
І пьяненка, нівроку їй:
— »Добрі вечір, сину!«
