Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/722

— 248 —

Царі.

Старенька сестро Аполлона! ^[1]
Як-би ви часом, хоч на час,
Придибали таки до нас,
Та, як бувало во дні они,
Возвисили б свій Божий глас
До оди пшино-чепурної,
Та й заходилися б обоє
Царів або-що воспівать.
Бо, як по правді вам сказать,
То дуже вже й мені самому
Обридли тиї мужики,
Та паничі, та покритки:
Хотілося б зігнать оскому
На коронованих главах,
На тих помазанниках Божих.
Так що ж: не втну! а як поможеш,
Та як покажеш, як тих птах
Скубуть і патрають, то може б
І ми б подержали в руках
Світо-помазану чуприну.

---

1. По другому рукопису:

   Девьята сестро Аполлона! Як-би буває хоть на час Ви кинули оттой Парнас Та в степ таки пришкандибали (Коли не в найиах де застряли, Або не живете в шинку З пропий-волами чумаками) Та древніми тими річами, Хоть нищечком як-би мені Ви розсказали б про Царя, Або якого Короля, З їх фон-баронами, князями І їх »високини страстями;« Бо вже остили мужики Та безталанні покритки; Та й тих уже не стало,

   А про журбу, та про печаль Остило, — і паперу жаль! Чи є поганьше що на світі Як та дрюкована нудьга Про »марне зтрачениї літа« Та про чорнявого »врага,« З очима ясними, як небо... Голубчики, пишіть для себе Та не дрюкуйте! Вже смеркало, Дивлюся: шкандибає На милицях, з торбиною Бабуся сідая. І пьяненка, нівроку їй: — »Добрі вечір, сину!«