Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/722

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 248 —
Царі.

Старенька сестро Аполлона! [1]
Як-би ви часом, хоч на час,
Придибали таки до нас,
Та, як бувало во дні они,
Возвисили б свій Божий глас
До оди пшино-чепурної,
Та й заходилися б обоє
Царів або-що воспівать.
Бо, як по правді вам сказать,
То дуже вже й мені самому
Обридли тиї мужики,
Та паничі, та покритки:
Хотілося б зігнать оскому
На коронованих главах,
На тих помазанниках Божих.
Так що ж: не втну! а як поможеш,
Та як покажеш, як тих птах
Скубуть і патрають, то може б
І ми б подержали в руках
Світо-помазану чуприну.


  1. По другому рукопису:

    Девьята сестро Аполлона!
    Як-би буває хоть на час
    Ви кинули оттой Парнас
    Та в степ таки пришкандибали
    (Коли не в найиах де застряли,
    Або не живете в шинку
    З пропий-волами чумаками)
    Та древніми тими річами,
    Хоть нищечком як-би мені
    Ви розсказали б про Царя,
    Або якого Короля,
    З їх фон-баронами, князями
    І їх »високини страстями;«
    Бо вже остили мужики
    Та безталанні покритки;
    Та й тих уже не стало,

    А про журбу, та про печаль
    Остило, — і паперу жаль!
    Чи є поганьше що на світі
    Як та дрюкована нудьга
    Про »марне зтрачениї літа«
    Та про чорнявого »врага,«
    З очима ясними, як небо...
    Голубчики, пишіть для себе
    Та не дрюкуйте!

    Вже смеркало,
    Дивлюся: шкандибає
    На милицях, з торбиною
    Бабуся сідая.
    І пьяненка, нівроку їй:
    — »Добрі вечір, сину!«