роздумую та розбираю, як глибоко переймає мене чуття покори! Я покірна, мамо, вже через моє релігійне виховання і сама моя інтеліґентність силує мене до скромности, — а подруге, я добре відчуваю, що коли б я хотіла вже себе навіть вважати женщиною „стилю“, я всетаки ще не є довершеним типом і ще нічого в житті значнішого не сповнила.
Та проте, мамо, я є ще й інша.
Що я за тип, мамо, на вашу думку?
Мамо, чи не було б воно ліпше зробити з мене вже з дитинства яку „ремісничку“ і вислати в народ, щоб я попросту моїми спрацьованими руками від хати до хати приучувала селянських жінок до якогонебудь ремесла?
Кому я можу, отака, як є, користь принести? Життя не вимагає нічого іншого, як самої практичности, самої одної практичности, з котрої випливають дальше, немов ланцюг, знов корисні результати. А помимо того, дорога мамо, є люди, які приходять, глядять тихо з подивом на мене, прислухуються так само мовчки цьому або тому, коли я розговорюся, — і вкінці кажуть: „Яка ж вона прегарна!“
Мамо, я турбуюся сама собою.
Якби ви знали, ви, що ціле своє життя не знали нічого окрім журби, гризоти й праці, а перед нічим не жахалися, хіба перед правдивим злом, — якби ви знали, як журюся я собою… а через себе й за вас.
(Бабуня): Я не знаю, моя доню, що тобі відповісти, я лише проста жінка, що у своїм житті не побирала багато (ба навіть жодної) науки, і котрій вистарчало одно святе письмо. Та я лише відчуваю, що ти не йдеш слідом твоєї матері. А себе за щось незвичайне, неначе за якусь тро-
