Голосна и бурлива має бути та втіха, котру б він узнавав за щиру, як її вимагає (так він запевняє) „широка українська натура“.
А я вже не годна радуватися.
Вся моя енергія увійшла ще з початку в тугу за сповненням того бажання, так що я годна ледве всміхнутися. Тоді він ображається, каже, що жодна жінка на світі не знає точно, чого й коли вона хоче, — змовкає, а як ні, то зачне про такі поверховні й буденні речі говорити, що я, їй богу, не можу інакше, як за все те ненавидіти його в таких для мене невиносимих хвилинах.
Часом мені здається, що в його натурі криється свого роду деспотизм, котрий не хоче узнавати вражливіших вдач і тому відчуває від часу до часу потребу — ту вдачу перемагати або бодай доводити її до розпуки, що йому очевидно справляє вдоволення.
Скільки я терплю від цього, я не годна вам, мамо, сказати й коли б з другого боку не було його гарних і цінних душевних прикмет і коли б несказано симпатична для мене особистість його, між нами було б уже давно до „сцен“ прийшло.
Але я піддаюся, мамо, тому піддаюся, щоб не турбувати вуйка й тітки. Бо для них виступати з якою скаргою на Олексу — значило б з моєї сторони те саме, що найбільша провина. Борони боже! У них є він уже такою досконалістю з кожного погляду й такий зовсім довершений, що на чім нема нічого ні на волосок схибленого. До того прилучилися б і його патріотичні здібності і діла під „розвагу“ і я б уже тут напевно проти них усіх троїх програла!
Які малі й нікчемні були всі мої „вчинки“ проти його патріотичної праці! Яка маловажна й незначна
